Статистика
Онлайн всего: 1 Гостей: 1 Пользователей: 0
|
Главная » 2015 » Декабрь » 7 » Виховання національної самосвідомості
6:30 AM Виховання національної самосвідомості |
ПРИАЗОВСЬКА ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА І-ІІІ СТУПЕНІВ
«Україно! Доки жити буду,
Доти відкриватиму тебе.»
В. Симоненко
Загребельна Тамара Дмитрівна – вчитель початкових класів
С. ПРИАЗОВСЬКЕ
ЗМІСТ
І. Вступ
ІІ. Українська минувшина(бесіди)
1) Традиційне житло
2) Національне вбрання
3) Народні заняття
4) Традиції українського народу
5) Обереги
6) Дитячий фольклор і народні ігри
ІІІ. Мій рідний край, Донеччина моя
1) Село Приазовське
V. Цікаве про Україну
І. ВСТУП
Головна мета виховання на сучасному етапі – набуття молодим поколінням історичного і соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, формування культури міжнаціональних взаємин. Знання історії свого народу – це пізнання самого себе, своєї нації, держави, це прогнозування майбутнього.
Українські народні традиції – це надзвичайно багата скарбниця українського народу. Недарма кажуть, що людина, яка не має коріння – ніхто.
Ця підборка матеріалів спрямована на формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, її мови, допоможе прищеплювати шанобливе ставлення до культурної спадщини, народних традицій і звичаїв, обрядовості, забезпечить духовну єдність поколінь і допоможе об’єднати минуле і майбутнє, старші і молодші покоління.
Шановні колеги! Наша основна мета - довести цей матеріал до сердець юних вихованців, аби не заросла стежка поколінь від минулого до майбутнього. А діти, відчувши щирість вчительського слова, мов сонячні промінчики збиратимуть перли народних знань, щоб бути гідними продовжувачами славного українського роду.
ІІ. УКРАЇНСЬКА МИНУВШИНА (БЕСІДИ)
Задачі : знайомити з народними звичаями, духовними традиціями українського народу, його історичним минулим;
вчити дітей не цуратися національного спаду, а бути гордими за свою націю, народ, державу, шукати свої ідеали;
виховувати патріотизм, любов до своєї держави, її історичного минулого;
довести, що тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна й чіткіше зрозуміти і уявити майбутнє
1) Традиційне житло
Будівництво житла здавна було одною з найважливіших подій. З переселенням до нової хати люди пов’язували свої надії на щасливе й заможне життя.
Вибір місця нової хати по всій Україні ( крім півдня) був одним із найважливіших обрядів, пов’язаних із народним житлом.
Для нового житла намагались знайти таке місце, яке мало задовольнити цілий ряд вимог, зокрема:
а) щоб город за хатою та господарськими спорудами виходив до річки, ставка, на долину;
б) щоб це місце було по можливості на цілині, де земля
“ спокійна”
в) на горбку, де нема вологи;
г) там, де ранком не буває роси;
д) де не ростуть дерева;
е) де є зручний під’їзд;
є) вхід до хати повинен бути із південного сходу або зі сходу.
Слід вважати, зо заборон при цьому було значно більше. Так , будувати нову хату неможна :
а) за розміром меншою від старої ( щоб не зменшилась сім’я);
б) на місці старої, хоча б трохи не посуваючись убік;
в) на садибі родини, де були п’яниці, злодії;
г) там, де люди часто хворіли, вимерли від пошесті, де були сварки та розлучення, де колись вбили когось, де були поховання, була церква, де був смітник, де росли дерева, кущі терну, бузини .
щоб визначити місце для нової хати, ходили до ворожки, розпитували старих людей.
Вибір часу для закладання житла вважався однією з важливих умов успішного будівництва. Закладати нову хату було прийнято навесні та влітку, у п’ятницю та повнолуння, щоб у хаті було повно.
Закладини. Цей обряд починали рано-вранці. У центрі майбутнього житла, де мала бути піч, ставили стілець, застелений рушником, на якому лежали хрест, букет квітів, сіль, чашка води чи вина. Старий майстер брав рушник із хлібом, цілував його, промовляючи: “ Господи, допоможи!” і починав роботу.
Дрібні гроші, зерно, хліб, трави, зілля, часник, овечу вовну, лампадки, ікони, обов’язково закладали майбутні господарі під усі чотири кутки житла, а подекуди лише під один так званий красний кут, який ,як правило, був, розташований на сході.
По закінченні основних будівельних робіт на гребені хати ставили хрест, колоски збіжжя та букет квітів - це й була квітка.
Заселення нової хати ( новосілля) починалось з того, що господарі за день до цієї події ( вірніше – на ніч) залишають у новій хаті кота або півня. Наступного дня старші члени родини беруть у руки ікону, вишитий рушник з хлібом і сіллю, миску з житом, пшеницею, грішми і входять у нове житло. Літній чоловік іконою, або тільки хлібом і сіллю благословляє на всі боки нове помешкання, а ікону залишає на покуті. Вийшовши на вулицю із хлібом і сіллю на вишитому рушнику, він благословляє дітей на щастя у новій оселі. Молоді господаря беруться за кінці рушника і заводить їх у хату.
Розглядаючи хату, можна було побачити віконні та дверні пройоми, пофарбовані у червоний колір, що символізував очищення вогнем “ усякого входящого” Оберегами служили хрестики, наведені навколо вікон та дверей, рушники, якими оздоблювали вікна та двері. Неодмінним хатнім амулетом були часник та підкова, яку прибивали до порога чи біля нього. Часник та різні трави розвішували навколо дверей та вікон.
2) Національне вбрання
Формування українського національного одягу відбувалося протягом багатьох століть. Характерною рисою традиційного одягу є декоративна мальовничість, яка вказує на високий рівень культури виробництва.
Основні елементи українського одягу мають давньо-слов’янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі
. Одяг українців розподілявся на шитий і не шитий; натільний, нагрудний, стегновий ( поясний) верхній та нижній.
Натільний одяг. Єдиним видом натільного жіночого і чоловічого народного одягу в Україні була полотняна сорочка.
Сорочка – найдавнішій елемент одягу, слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна.
Нагрудний одяг –напинали на сорочку, який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Був він переважно без рукавів і носили його і жінки, і чоловіки.
Кептар - хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття.
Лейбик – (бруслик, катанка, горсет) – сукняна безрукавка жителів передгір’я Карпат, Західної України, Полісся.
Жіночий стегновий одяг – ( поясний) прикривав нижню частину тіла та одягався на сорочку. Незшитий стегновий одяг (запаска, плахта) складалися з одного або двох полотнищ. Зшитий стегновий одяг – спідниця (сандарак, літник, фартух, шорц) побутував поряд з не шитими формами у центральних областях України. спідниця була основним типом стегнового жіночого вбрання, яка шилася з саморобної полотняної, вовняної, напіввовняної тканини.
Чоловічий стегновий одяг – явище більш пізнє порівняно з іншими компонентами одягу. Їх поширення було пов’язане з появою їзди на конях. Різноманітні форми та крою штани шили з грубої тканини-саморобного полотна білого кольору. Зимові штани робили з білої вовняної тканини, а в західних областях із валяного сукна білого, коричневого та червоного кольору. Утримувалися штани - на талії за допомогою очкура, ременя, вишитого пояса.
Шаровари – термін перського походження. Старовинні широкі штани складали обов’язкову частину одягу запорізького козацтва.
Верхній одяг - українців був надзвичайно різноманітний . традиційний верхній одяг поділяється на осінньо-весняний, зимовий та плащовий найбільш поширений був осінньо-весняний вид який шили з домотканого сукна, а зимовий - з овечих шкір.
Жупан – частина святкового чоловічого , жіночого одягу. Наявність жупана була ознакою заможності, шили його з дорогих тканин синього або зеленого кольору.
Капота – старовинний верхній святковий одяг з покупних тканин однотонної ( червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами або квітами.
Кожух – зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину. Колір кожуха – переважно білий, рідше червоний з відтінками або чорний.
Доповнення костюма .пояси, убір голови, взуття, прикраси – невід’ємні складові національного одягу, що пройшли тривалий шлях свого розвитку. Їхні функції були різноманітними, виступали вагомими компонентами традиційних обрядів, виконували важливу естетичну функцію, створювали цілісний художній образ.
Пояси – слугували обов’язковими елементами і водночас прикрасами одягу, були саморобними і зроблені міським ремісниками.
Крайки – вузькі пояси, за допомогою яких утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина їх дорівнювала 3-15 см, а довжина – до 3 м.
Дівочі зачіски та головні убори. Дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Під час праці волосся підв’язували, або заплітали у дві коси. Дівчата обвивали їх навколо голови, закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягненого на голову вінка. Це був звичай прикрашати голову квітами - ( квітчатися). Зачіски та головні убори заміжніх жінок помітно відрізнялися від дівочих. Вони не заплітали волосся в коси, а розділивши їх посередині, зв’язували у жгут та завивали у плаский клубок на потилиці і підтикали під головний убір - очіпок. Поверх очіпка носили білу хустку, зв’язану так, що два кінці схрещуючись під підборіддям, зав’язувалося на шиї.
Традиційне взуття. Форми і матеріал взуття виникли від природних умов, характеру господарювання. Робили взуття переважно з рослинних стебел, або кори дерев ( липка), зі шкіри та повсті. Взуття було плетеним, стягнутим або зшитим. Улітку жінки, діти, особливо бідні ходили босоніж.
Личаки – взуття, плетене з кори дерев- лико- лози, липи, в’яза. На нозі вони трималися за допомогою мотузка з лика або конопель. Таке взуття було недовговічним, і тому в селян завжди був запас матеріалу для їх виготовлення, а плести личаки міг кожен.
Постоли – ( моршні, ходаки) – шкіряне стягнуте взуття. Робили постоли з одного шматка товстої, але по можливості м’якої шкіри коров’ячої або свинячої сиром’ятної.
Черевики - жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі. Могли бути відкритими або з халявою, що мала шнурівку чи гудзики. Прикрашалися багатим орнаментом.
Чоботи – зшите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще з давньокиївської доби. У селянський побут вони ввійшли набагато пізніше, та й здебільшого серед заможного населення.
Жіночі прикраси. Жіноче населення України здавна полюбляло носити різноманітні вушні, шийні та нагрудні прикраси. Особливо жінки любили носити нагрудні прикраси: намисто, вироби з бісеру, прикраси з металу (ланцюжки, хрестики, згарди, монети – дукачі) виробляли прикраси місцеві ремісники-ювеліри, довозили їх з інших країн. Селяни купували їх на ярмарку та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські “ коштовності” - коралі, бурштин, дукач, сережки - збирали протягом десятиліть, передавали як сімейну реліквію від покоління до покоління і мода на них ніколи не минала.
3) Народні заняття
Поряд із землеробством, скотоводством та іншими галузями господарства українці здавна займалися різноманітними ремеслами й промислами. У Київській Русі налічувалося понад 100 ремісничих спеціальностей.
З другої половини 19 ст. народні ремесла і промисли на Україні починають занепадати, не витримуючи конкуренції зі зростаючою промисловістю. Хіба що Полісся й Карпати вирізнялися серед цього.
Гончарство. Обробка глини та виготовлення різноманітного кухонного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання, подачі на стіл різних страв - глечики, миски, горщики, макітри, ринки, гладилки, тикви, барильця, баньки, куманці, а також декоративний посуд, кухлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки.
Процесу вироблення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання - глинищах.. привезену глину гончарі засипали звичайно на подвір’ї у спеціально відгороджене місце , або у кутку хати і залишали на певний час “ дозрівати”, перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. Потім глину збивали спеціальним молотком, стругали, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки. Через один-два дні її місили руками або ногами і формували у балабухи. Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані у хаті попід стелю дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль-поливу. Після цього посуд міцно обпалювали у горні..
Гончарний круг - основне знаряддя для виготовлення гончарних виробів.. Відоме з ІУ тисячоліття до н.е.. Спочатку було постійним, ручним, а згодом ножним. Гончарний круг мав два круги дерев’яних: більший –нижній ( спідняк), менший –верхній ( верхняк). Гончар на верхньому крузі вручну формував виріб.
Реалізація гончарних виробів здійснювалася, звичайно, самим майстром, який роз’їзджав по селах і вигукував: “ По горшки!” , запрошуючи селян до торгівлі. Вартість посудини найчастіше визначалася кількістю зерна, яку вона могла вмістити. Також вивозили свій товар на ярмарки і базари.
Ковальство – обробка металів способом гарячого кування, яке сформувалося на території України ще в давньоруський період. Ковалі здавна виготовляли зброю та різноманітні речі господарського призначення ( сокири, ножі, молотки, лопати, коси, тощо.) Важливим видом ковальства була підкова коней. Селяни з великою повагою відносились до ковалів. В них бачили захисників від нечистої сили, “ ковалів людської долі”. Мабуть, з тих пір пішов такий вислів “ коваль свого щастя” і вішати підкову над дверима при вході у оселю..
Золотарство – обробка благородного металу, золота, срібла, бронзи. Золотарі широко виготовляли сережки, персні, каблучки, оклади для ікон ( ХУІІ-ХУІІІ ст.) Осередками золотарства були здебільшого великі міста - Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин. Хоча з’являлися золотарі і по селах, особливо на Гуцульщині. Золотарі самі використовували для лиття форми, виготовлені з глини та піску.
Ткацтво. На Україні льон, коноплі, вовну здавна використовували як сировину для ткацтва. На Волині, у Карпатах сіяли льон, а в цілому на Україні були більш сприятливі умові для конопель.
Обробка вовни. Це одне з традиційних занять сільського населення, особливо західного району. Використовували вовну для плетіння та ткацтва поясів, вироблення сукна, для ткання килимів, ліжників, налавників.
Теслярство - один з масових деревообробних промислів, зведення житлових споруд, господарських будівель. Народними майстрами – теслярами було зведено багато унікальних споруд; зокрема відомий Новомосковський собор ( без жодного цвяха), козацькі укріплення, що викликали подив іноземних фахівців. Сільські теслі й столяри, об'єднуючись в артілі, будували водяні млини, вітряки, зводили церкви, монастирі.
Столярство – вид деревообробного промислу: виготовлення хатнього начиння - лав, ослонів, скринь, столів, табуреток та стільців, ліжок. Серед інструменту столярів було багато давніх знарядь - сокира, тесло, стамеска, молоток, свердло.
Мистецтво багатьох українських столярів досягло справжньої віртуозності. Велика увага приділялася оздобленню виробів візерунками.
Ложкарство –деревообробний промисел по виготовленню ложок, ополоників, мисок, тарілок та іншого кухонного начиння. Для цього використовувалися береза, осика, липа, інколи груша. Спочатку робили заготовки, а потім обробляли ложкарським інструментом - різцем, шліфером, ножем. Розрізняли ложки прості, нефарбовані ( мужицькі, циганські ) та руські, що були пофарбовані у золотавий та темно-червоний кольори та розписані візерунками. Ложкарством займалися чоловіки похилого віку - діди.
Плетіння – кустарний промисел по виготовленню господарсько-побутових виробів з еластичної сировини. Як сировину для плетіння використовував лозу, кору молодої липи ( лико) та берези ( береста, луб), верборлоз, соломи. Кошики та сумки плели з рогози. Способом плетіння виконували стіни клунь, хлівів, кошар, з лози плели рибальське знаряддя, з соломи - головні убори - брилі, які мали приємний золотаво - блискучий колір. Вироби українських
Майстрів плетіння визначалося чистотою, тонкістю роботи.
4) Традиції українського народу
З А Д А Ч І:
1.Розширити знання учнів про Україну, традиції українського народу.
2.Пояснити учням поняття «родина», «рідня», «рід».
3.Формувати морально-етичні уявлення, виховувати в учнів почуття любові до свого роду, бажання примножувати родинні традиції, чуйність, людяність, турботливе ставлення до людей.
4.Розширювати знання учнів про старовинні речі - сімейні реліквії.
5.Сформувати поняття про символіку та символи, розширити та уточнити знання про національні символи України, виховувати патріотичні почуття.
6.Розширити світогляд дітей, систематизувати знання про свята. Учити осмислювати історичні, культурні традиції, звичаї українського народу, прищеплювати любов до своєї Батьківщини, до історичного і самобутнього образу свого народу.
7.Розвивати допитливість, пробуджувати інтерес до вивчення народних та історичних витоків святкування різних дат.
Традиції родичання в Україні та його ієрархія
До цього часу в Україні склалася традиція родичання, яка замикається, в основному, чотириколійним колом, тобто близькість родинних зв'язків зводиться до четвертого покоління. У зв'язку з цим традиція родичання
Має і відповідні ієрархічні стосунки. Зокрема, родичі четвертого покоління в Україні скріплені ще міцними зв'язками. Їх обов'язково запрошують на весілля, на проводи в армію. Вони відчувають обов'язок бути присутніми на похоронах когось із родичів, на різних толоках тощо.
Ієрархічною вершиною в українській родині є найстарший чоловік або жінка. Їх завжди першими запрошують на різні урочистості (весілля, хрестини тощо). Вони, як правило, благословляють молодих родичів на всякі добрі вчинки.
Ієрархічна родинна шкала є рухомою за різних обставин. Зокрема, на хрестинний обряд запрошують лише родичів першого та другого колін, на дні народження, в основному, приходять найближчі родичі (тобто, першого коліна), тощо.
В Україні існують такі форми назв родичів та звертань до них. Найстарших у сім ї (ними можуть бути прабабуся та прадідусь) називають бабцею та дідусем, хоча позаочі їх називають старою бабцею чи старим дідусем. Бабусю і дідуся називають, як звичайно, старших людей ( на рівні своїх батьків) діти називають тіткою (цьоцею) та дядьком (вуйком).
У першому коліні родичі називаються – рідний брат, рідна сестра, у другому коліні – двоюрідний брат, двоюрідна сестра і т.д. По батьковому братові діти виступають як стриєшний брат чи стриєшна сестра. Батькового брата діти кличуть стриєм, а його дружину – стрийкою, і для них вони є племінниками. Діти кличуть маминого брата дядьком (вуйком), а його дружину – дядиною (вуйною). Як правило, рідних братів та сестер запрошують бути кумами на хрещенні, і вони стають хресними батьками (один кум, як правило, по батьковій лінії, а кума – по материній, або навпаки). Найближчі родичі є старостами та свахами на весіллях.
Традиції святкування Нового року в Україні
За тиждень після Коляди український християнський люд святкує Новий рік.
В Україні напередодні цього свята у церкві відправляється вечірня служба, в якій завжди згадуються імена тих, які народилися та померли у старому році.
На Новий рік з самого ранку, коли ще надворі темінь, хлопчики йдуть засівати (цей обряд зберігся ще з сивої давнини). Вони набирають в кишені дрібного зерна пшениці, жита, ячменю, вівса і ходять від хати до хати, бажаючи щастя, здоров я, доброго достатку, великого врожаю усім членам сім ї. Вперше, як правило, засівають вдома. За це батьки нагороджують своїх посівальників грішми або ласощами (горіхами, яблуками, цукерками, печивом тощо). Потім ідуть до сусідів та родичів. Майже у кожній хаті, де є птиця, господині просять посівальників сісти на порозі, « щоби кури сідали та курчат висиджували». Зерно після посівання збирають і висипають курам, - «щоби добре неслися».
Колись, як розповідають старожили, був звичай на Новий рік спалювати сміття біля воріт. І цей вогонь мав чудодійну силу. Через нього стрибали, переводили худобу – «щоби всяка нечисть на вогні залишилася».
На Новий рік також був звичай – страшити сокирою дерева, аби краще родили.
За церковним календарем у цей день припадає свято Василя. Всіх Василів вітають з іменинами, зв’язуючи їх перевеслами, - аби були здоровими.
Традиція Святого Великого посту на Україні
Святий Великий Піст, або Чотиридесятниця – це одна із священних основ християнської релігії. Передпасхальний Піст для християнського люду це час покаяння і всепрощення, в якому беруть участь і душа, і тіло. Душа очищається через щиру молитву, а тіло – через щоденну обмеженість в земних благах.
Традиційна практика посту відбувається двома способами через повне обмеження від усякої їжі і напоїв (це і є піст) або через невживання тільки деяких страв. Перший день Святого Великого Посту, як правило, припадав на понеділок. Цей день у народі називали жилавим, бо господині випікали житні коржі – жилавики. Ще донедавна в наших краях крім цих жилавих коржів більше ніяких страв у цей день не вживали, а споживали лише тертий хрін з буряковим квасом та редьку. На початковому етапі становлення Святого Великого Посту на Україні найпоширенішою в будні дні була суха їжа – це хліб та мучна юшка. Субота і неділя в постовий період вважалися послабленими днями, і в ці дні два рази на день можна було споживати хліб, овочі, рибу, молочні продукти. До речі, таку їжу вживали протягом першого постового тижня. В інші тижні посту, зокрема в понеділок, середу і п'ягницю – суха їжа раз на день. У вівторок і четвер – різного роду каші з олією.
У традиції Святого Великого Посту не дозволялося вживати горілчані та винні напої, можна було їх вживати лише як ліки для хворих. У цей період пили спеціальний постовий напій з перцю, кмину та анісу. У страсний тиждень, від п'ятниці аж до неділі, вірні не вживали ніякої їжі.
Традиція Святого Великого Посту, до деякої міри, збереглася на Україні і до нашого часу, особливо у тих містах і селах, де постійно функціонувала церква.
Традиційна різдвяна атрибутика в Україні та її символіка
Святе Різдво – це винятково багате, веселе, радісне й велике свято, що відрізняється від усіх інших своєю особливою обрядовістю, багатством фольклору, оригінальністю етнографії, найбільшим збереженням стародавньої культури.
Головне завдання кожної родини у різдвяні дні - гідно приготувати себе і свою душу, свою хату і своє господарство до цього визначного свята.
Різдвяні свята багаті різноманітною атрибутикою, яка символізує і утверджує віру людини у всемогутнього Бога, у надприродною силу різних явищ природи та окремих предметів.
Головною обрядовою традиційною їжею Святої вечері по всій Україні є кутя. Це варена пшениця з медом та іншими приправами. Пшениця, її зерно, щороку оживає і тому є символом вічності. А мед сприяє успішному веденню господарства і символізує багатство та здоров я людини. Кутя є своєрідним символом самих різдвяних свят.
Символічним вважається також і різдвяний хліб, який протягом всіх свят стоїть на столі і уособлює в собі сімейний добробут та багатство. Засушений окраєць різдвяного хліба донедавна в Україні зберігали до того дня, коли вперше виходили в поле сіяти.
Символічною була і сама Свята вечеря. Стравами з неї ділилися з родичами.
Приймаючи обрядові різдвяні страви, господарі дякували і , в свою чергу, передавали дари – такі ж страви зі свого столу. Таким чином, відбувався обмін ритуальною вечерею, що символізував спорідненість сімей, їхню приязнь та взаємну щедрість.
5) Обереги
Задачі: Знайомство з духовним оберегами, які використовувалися в повсякденному житті українського народу та служили добрими охоронцями у повсякденному житті;
Довести, що людина є маленькою частиною природи і шукала захисту у природи, створюючи для себе нову систему оберегів;
Показати, що маючи такі прекрасні символи, народ зумів уберегти від забуття нашу пісню й думу, нашу історію і пам’ять;
Виховувати любов і повагу до свого минулого, традицій народу, берегти давні й добрі символи
Рушник
В давнину оберегами служили рушники, на яких були вишиті магічні знаки. Знаками-оберегами на рушнику були ромби, квадрати, трикутники, що символізували родючість.
Чотири пору роки, чотири фази місяця, чотири фази людського життя (народження, юність, старість, смерть) виражалися у геометричному орнаменті накладанням одних квадратиків на інші.
Магічний знак – дерево життя, який зустрічався найдавніше на рушниках і відбивав уявлення наших предків про світ.
Над Деревом життя ( Світовим деревом) на вишивках зображувалися зірки, що символізували зоряне небо.
Під мотивами Світового дерева завжди зображали зигзагоподібний орнамент чм меандр, який символізував хвилі первісного океану, з якого виросло це дерево. меандри, як знаки водної стихії, зображалися з метою завоювати прихильність цієї сили, не підвладної людині, і допомогти природним процесам ( накликати дощ)
Писанка
Яйце - символ Всесвіту за давніми уявленнями наших пращурів. Історія писанки пов’язана з культом уславлення вічного закону весняного пробудження всього живого на землі.
Група орнаментів, найбільш поширених на писанках – це знаки Всесвіту і сонця ( солярні знаки). Знаки сонця виглядають як розетки, як зорі, як весняне сонце. Найдавнішими варіантами цього знака слід вважати “ павучка”, “круторога”
Розповсюдженим елементом на писанках є меандр, що зображається хвильками і називається “ безконечником”
У писанкових орнаментах дуже часто зберігається зображення сосонки-трави, що найпершою з’являється на піщаних ґрунтах і плететься, наче змійка.
Ця деталь пов’язана з культом небесного змія, який, як вважали наші предки, запліднював все живе на землі. Ці магічні знаки та символи уславлювали життєдайні сили - сонце, воду, від яких залежали життя й добробут наших предків.
Хліб
Серед домашніх оберегів найпочесніше місце займав хліб. Не випадково наша паляниця має круглу форму. Хліб - символ сонця у наших предків: як Сонце давало життя усьому живому, так і хліб - це життя. у християнстві хліб символізує тіло Ісуса Христа.
Хліб в усі часи був святим, тому жоден із обрядів не обходився без хліба.
Коли народжувалась дитина, провідували її хлібом, на весілля йшли з хлібом, благословляли молодих на подружнє життя хлібом, в останню дорогу проводжали людину – на віко домовини клали хліб.
У кожній українській хаті хліб завжди лежав на столі під рушником як символ гостинності. І якщо людина заходила до хати, то її обов’язково пригощали. Скуштувавши хліба та солі у хаті, вона не мала морального права заподіяти господарям якесь зло.
Вода
Поклоняючись живій природі, українці з особливою пошаною ставилися до води. Тому здавна охороняли і прикрашали джерело та криниці, наділяючи їх цілющою та магічною властивістю. Вважали, що велику чудодійну силу має непочата вода з криниці. Її дівчата використовували для чарів. У непочатій воді купали немовлят. Нею користовуdалися для лікування хвороб та щоб зняти
“ наврочення”
освяченій воді також приписували цілющі властивості. Особливо цілющою вважали йорданську воду ( освячену на Водохреща). Нею виливали хворих, кропили всі кутки у хаті і все господарство, щоб ніяке зло не підступало. Йорданську воду берегли як святиню, як оберіг від усякої нечисті.
Слово
Найсильнішим оберегом в усі часи вважалося слово. Наші предки знали силу слова і вірили в неї. Ті замовлення молитви, які склав народ, навіть дитячі заклики мали велику силу і служили оберегом від зла.
Лікування людини словом відоме з найдавніших часів. Українська народна медицина надавала великого значення слову. Багато різних хвороб лікувалося виключно словом ( волос, переполох, крикливиця, рожа, зурочення) існували спеціальні замовлення від цих хвороб.
За допомогою слова можна вплинути і на успішне ведення господарства - так вважали наші пращури. Вони вірили, що промовивши певні замовлення, можна вберегти посіви, худобу, накликати дощ.
Чимало замовлянь-оберегів було спрямовано на задоволення високих духовних потреб у коханні, у створенні сприятливих родинно-сімейних стосунків. Зверталися частіше до сонця, місяця, до зірок.
6) Дитячий фольклор і народні ігри
Ти вже знаєш, що з давніх давен народ складав казки, пісні, загадки, прислів'я. Вони передавалися з вуст в уста, тому їх об'єднують назвою - усна народна творчість. Це спільне надбання багатьох поколінь.
Переходячи від одного оповідача до іншого, тексти казок чи пісень зазнавали значних змін, хоч основна думка не змінювалась. Народ і досі продовжує вносити щось нове. Люди завжди збирали і записували народні казки, прислів’я, пісні, дотепні вислови. Завдяки цьому вони і дійшли до нашого часу.
Сьогодні ми будемо мандрувати стежинами усної народної творчості. Пройдемося по стежині загадок, прислів’їв, скоромовок і лічилок, приказок. Почерпнемо цінні знання з джерел народної мудрості.
ОЙ НА КОТА-ВОРКОТА
НА ДИТИНУ – ДРІМОТА
(колискові пісні)
ХОДИТЬ КІТ ПО ГОРІ
Ходить кіт по горі
Носить сон в рукаві
Всім дітям продає
Василькові так дає.
ЩУКА – РИБА В МОРІ ГРАЄ
Щука – риба в морі грає
А Івасик спать лягає
Я рибоньки та наловлю
Івасику та наварю
Ой я його заколишу.
А Івасик буде спати
А я буду колихати.
Коли б спало, щастя мало,
Коли б росло, не боліло,
На головку і все тіло
Краще не обіцяти, як слова не здержати.
Що на умі, те й на язиці.
Порожня бочка гудить, а повна мовчить.
Капуста гарна, та качан гнилий.
Слухай старих людей, то чужого розуму наберешся й свого не загубиш.
Від гніву старієш, від сміху молодієш.
Корова в дворі – харч на столі.
Діло майстра величає.
Хто що знає, тим і хліб заробляє.
Пани б ються, а в мужиків чуби тріщать.
Мир будує, війна руйнує.
Народна дружба і братство дорожче всякого багатства.
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР, ДОБРИЙ ВЕЧІР
(колядки та щедрівки)
ЩЕДРИК, ЩЕДРИК, ЩЕДРІВОЧКА
Щедрик, щедрик, щедрівочка
Прилетіла ластівочка
Стала собі щебетати
Господаря викликати.
-Вийди, вийди господарю,
Подивися на кошару.
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший
Будем мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка
Прилетіла ластівочка.
ПРИЙШЛИ ЩЕДРУВАТИ ДО ВАШОЇ ХАТИ
Щедрий вечір, добрий вечір!
Тут живе господар – багатства володар
А його багатство – золотії руки,
А його потіха – хорошії діти!
Щедрий вечір, добрий вечір!
ОЙ, ДАЙ ,БОЖЕ, СВЯТОК ДІЖДАТИ
Ой, дай, Боже, святок діждати
Підем до діда колядувати.
А в нашого діда є багато хліба
Два стіжки жита, а третій пшениці на паляниці
А четвертий гречки на гречанички,
А п ятий вівса – та й колядка уся.
Добривечір!
ХИТРУ СОРОКУ СПІЙМАТИ МОРОКА
(скоромовки)
Був господар, був господар, та й розгосподарився.
Ходить Прокіп – руками тіп!
Коло калини коненята
Наш садівник розсадівникувався.
Хто про Прокопа,
Хто про Прокопиху,
Хто про Прокопових дітей.
Прийшов Прокіп – налляв окріп.
Їде Гаврило – ще не зварилось.
Прийшов Денис – налляв сім мис.
Прийшов Тарас – з їв все нараз.
Перепел підпадьомкає,
Перепілка перепідпадьомкає,
А маленькі перепеленята
Перепідпадьомкають.
Хитру сороку спіймати морока,
А на сорок сорок – сорок морок.
Розкажу вам про покупки,
Про покупки, про покупки,
Про покупочки мої.
Ворона проворонила вороненя.
Сів шпак на шпаківню,
Заспівав шпак півню
-Ти не вмієш так як я,
Так як ти не вмію я.
У садочку барвінок,
На барвінку втінок.
Заберемо втінок,
Вирвемо барвінок.
Босий хлопець сіно косить,
Роса росить ноги босі.
А ДЕ Ж ТВОЯ ЗОЗУЛИЦЯ
(лічилки)
ДІТИ, ДІТИ, ДІТВОРА
Діти, діти, дітвора
Всі виходять із двора
Хто не заховався,
Кричіте «УРА»
РАЗ, ДВА, ТРИ
Раз, два, три
Йшов я і ти
По горах – ми удвох
Рви стручки у мішки
Занеси і поїш.
Раз, два, три, чотири, п ять
Вийшов зайчик погулять
Як нам бути, що робити
Треба зайчика зловити
Будем знову рахувати
Раз, два, три, чотири, п ять
Зараз я іду шукать.
Раз, два, дерева
Три, чотири – вийшли звірі,
П ять, шість – пада лист
Сім, вісім – птахи в лісі
Дев ять, десять – полуниця
Хто знайде, тому й жмуриться.
ЗАГАДКИ
1.Я на вигляд круглолиця.
Наче баня на дзвіниці
Щирим золотом горю
Глянь на мене – засліплю.(сонце)
2.Махнула птиця крилом і покрила весь світ білим килимом.(зима і сніг)
3.Хто малюнок на вікні за ніч намалював мені (мороз)
4.Невидимий дух скинув з мене капелюх (вітер)
5.Текло, текло і лягло під скло (ріка)
6.Сильніше сонця, слабіше вітру, ніг не має, а йде, очей не має, а плаче. (хмара)
7.Що таке- пливе і ллється,
Часом на камінь дереться
Як немає – все всихає
Звір і птах помирає (вода)
8.Мене просять і чекають, а як покажусь – утікають.(дощ)
9.Стоїть дід над водою та шелестить бородою (очерет)
10.У зеленім кожушку, костяній сорочечці, я росту собі в ліску,- всім зірвати хочеться. (горіх)
НАРОДНІ ІГРИ
МАК
Побравшись за руки, діти стають у коло. В середину сідає одна дівчинка, навколо неї ходять і співають:
Ой на горі мак,
Під горою так;
Маки ж мої, маківочки,
Золотії голівочки,
Станьте ви так,
Як на горі мак!
Проспівавши раз, питають у дівчинки:
"Козачок, чи виорав ти мачок?".
Дівчинка одмовляє: "Виорав".
Тоді знову ходять навколо і співають те саме. Питають знову:
"Козачок, чи посіяв мачок?" - "Посіяв"
Знову співають.
"Козачок, чи посходив мачок?" - "Посходив".
Співають.
"Козачок, чи пора полоть мачок?" - "Пора".
Співають. "Козачок, чи цвіте мачок?" - "Цвіте".
Співають. "Козачок, чи поспів мачок?" - "Поспів".
Співають. "Козачок, чи пора брать мачок?" - "Пора".
Тоді усі гуртом кидаються, трусять ту дівчинку, в вуха турчать; дівчинка пручається, поки не розірве чиїхось рук і не втече з кола.
ІІІ. МІЙ РІДНИЙ КРАЙ, ДОНЕЧЧИНО МОЯ
3) с. Приазовське
«ПЕРЛИНА ДОНЕЧЧИНИ - СЕЛО ПРИАЗОВСЬКЕ"
Село! – і серце одпочине,
Село на нашій Україні –
Неначе писанка село…
Т.Г.Шевченко
До Великої Жовтневої соціалістичної революції частина земель радгоспу «Приазовський» належала поміщику Фокіну, який мешкав у селі Мангуш. В 6 -7 км від села був хутір Фокіно. За національністю Фокін був греком. Він здавав землю хазяям із Мангуша. У 1906 році він здав землю Чернову Костянтину Івановичу. Батраком у Чернова був Марченко Герасим Сафронович. Він пас биків. Фокін жив в Мангуші, але у нього був кам’яний будинок і у Фокіно. Поміщик облаштував гарну греблю, посадив великий сад. Хазяїн, у якого працював Марченко, жив також у Мангуші, на місці старої лікарні. Усі землі майбутнього радгоспу орендувалися греками, які починали польові роботи навесні і закінчували восени.
У 1906 році на території теперішнього села побудували 2 хати із каменя: одну – на ділянці Кулькової балки, другу – біля колодязя, що знаходився по дорозі до Володарського. Усі поля засівалися зерном. Землю обробляли плугами, сіялками. На кожного хазяїна працювали по 3-4 наймити. У плуг запрягали по 6 биків або по 6 коней. Основні господарства поміщиків знаходилися в Мангуші.
Перед Великою Жовтневою соціалістичною революцією в господарстві Фокіна працювало 40 батраків. До 1923 року землі радгоспу належали хазяям із Мангуша. У 1924 році у зв’язку з новою економічною політикою партії землі розподілили та роздали новим хазяям. Першими мешканцями радгоспу були Анишко Селиверст, Манишко Семен, Мудрик Сергій, Мудрик Андрій, Мудрик Яків, Мудрик Микола, Рибро Олексій, Рибро Анатолій, Рибро Іван, Забільський Віктор, Забільський Федір, Забільський Арсеній, Забільський Іван, Пудак Федір, Довгополик Филимон, Лисенко Тимофій, Левада Сергій. Вони збудували собі хати із глини та очерету. Перший ряд помешкань було розташовано праворуч центральної вулиці. Поселення було названо хутором Азов. Для мешканців хутора була побудована школа, в якій навчалися діти хазяїв.
У 1929 році на хуторі Азов пройшло розкуркулювання хазяїв. Багато з них чинили опір, і тому їх висилали з хутора. Залишилися в Азові невисланими Забільський Федір, Левада Сергій, Пудак Іван, Бойко Ілля. Після розкуркулення землі ввійшли до колгоспу «Червона долина» Мангушської сільської ради.
З 1930 року землі хутора входили до радгоспу імені Петровського (Агробаза).
З 1931 року радгосп отримав назву імені Трилицького (Трилицький був наркомом земвідділу України)
З 1933 року після смерті Куйбишева радгосп перейменували у радгосп імені Куйбишева, і така назвав існувала 3 місяці.
З 1933 року радгосп отримав назву «Приазовський», тепер це Агроцех № 16 комбінату ім. Ілліча.
Коли у 1933 році радгосп організувався, то із Агробази було виділено 2 трактори, із Диктатури – 1, були свої 2 машини. На проживання та роботу до радгоспу приїхали люди із Бельманки (селище, розташоване біля Розовки). Із Агробази направили Шевченка Миколу Петровича, Прихленка Олександра, Лазарєва Івана Миколайовича, Назаренка Івана Олексійовича. Всього в 1932 році в селі мешкало 150 чоловік. Працівники розміщалися в будинках хазяїв, яких вислали. Всього житлових будинків було 20, на місці сучасної їдальні стояла молочна ферма.
З перших років існування радгоспу працівники побудували корівники із глини на місці старих базів. Майстерня знаходилася на місці будинку Павленка Бориса Васильовича. Директором був призначений Жуков Іван Прокопович. На полях вирощували зернові культури, на фермі розводили корів. На центральній вулиці житлові будинки було побудовано праворуч, з лівої сторони вулиці було збудовано будинок, де і зараз живе Шлапак Василь Петрович.
З 1932 до 1935 року в радгоспі було 2 машини та 6 тракторів. Одним з трактористів був Гладун Василь Григорович. У 1937 році добавилися 2 комбайни «Комунар». Для робочих була побудована їдальня на місці хлібопекарні, а для дітей - дитсадок.
У 1939 році у радгоспі був зібраний багатий врожай, на посаді директора тоді був Захаров Микола Петрович. Кращому комбайнеру Шевченку Миколі Петровичу було вручено Червоний прапор.
Протягом існування радгоспу майстерня була в 4 місцях. Першу побудували на місці бувшої хлібопекарні, другу – на місці будинку Павленка Бориса Васильовича, третя – на місці сучасної теслярської майстерні. В післявоєнний період майстерню перенесли в те місце, де вона зараз знаходиться. В той час там працював ковалем Назаренко Олексій Якович. Предмети праці та інструменти були дуже примітивними.
Але жителі, одержимі працею на рідній землі, усвідомлювали користь своєї тяжкої праці, бо з радістю спостерігали економічну міць рідного села. В часи дозвілля їх думки і мрії були співзвучні з рядками поезії Миколи Чернявського:
Я по степу ясному йшов,
І слав він килими шовкові
Під бистрі ноги юнакові
Нові й нові, все знов і знов.
До Великої Вітчизняної війни було побудовано мало споруд. Будівлі в основному розташовувалися на центральній вулиці садиби радгоспу. В цей же час було споруджено будинок сучасного клубу. Там до війни була школа. Під час війни школа була в будинку дитсадка. Після війни, 1947-1950 р.р, школу перенесли у клуб, в кімнату, де знаходився радіовузол. З 1943 по 1944 роки школа була у приміщенні пекарні.
Коли почалася війна, радгоспу „Приазовському” було наказано евакуюватися в напрямку Таганрогу. 13 листопада 1941 року було зібрано усі машини і трактори, продукти, худобу, стало відомо, що німці перерізали шлях і далі рухатися стало безглуздо. В цьому місці було роздано багато худоби та продуктів мешканцям, і люди з машинами повернулися назад. Німці ввійшли в село 14 листопада 1941 року. Територія була окупована до жовтня 1943 року.
Я звертаюсь до вас, дорогі земляки-побратими,
Крізь пожарів злий гук, крізь удари невпинні гармат,
Щоб велику любов передати рядками малими
До усіх, що в цей час захищають наш зоряний сад, -
Ці слова із поезії поета-земляка Володимира Миколайовича Сосюри, відгукнувшись у серцях жителів села, стали закликом до захисту рідної Донеччини.
14 жовтня 1943 року всіх чоловіків забрали до армії, всього їх було 65 осіб. Після закінчення війни додому повернулося лише 20. 45 загинуло, серед них: Павленко В.К., Федоренко І.А., Падалко А.І., Півняк А.В., Жижеря П.В., Тєтєрін Д.З. та багато інших.
Коли німці відходили, то всіх мешканців селища вигнали у поле і підпалили будівлі. Село згоріло майже все, крім трьох домівок – молочної ферми, будинків, де живуть Шлапак, Доля М.В. З 1943 року починається період відбудови. Протягом 1943 – 1945 р.р. відбудовуються ферми, майстерня, кузня, один ряд центральної вулиці.
З 1946 до 1948 років відбудували дитсадок та контору. А в 1949 році почали будувати вулицю імені Жданова. Робочі радгоспу брали земельні ділянки та будували собі домівки праворуч центральної вулиці. З 1950 до 1960 роки будували державні установи, з`явилася нова вулиця, яку назвали Молодіжною.
Радгосп «Приазовський» знаходився на відстані 22 км від залізничної станції Маріуполь, 18 км - від міста Маріуполя і 140 км від обласного центру - міста Донецька. У 1963 році до нього був приєднаний радгосп ж році господарство почало спеціалізуватися на виробництві незбираного молока.
На 1 січня 1964 року радгосп «Приазовський» мав 5 населених пунктів із загальною кількістю мешканців 1675 чоловік, із них працездатних – 727 чоловік, решту мешканців складали діти та старі.
З 1963 року радгосп прийняв овочево-молочний напрям. У період з 1957 року на території села було побудовано багато споруд: вузол зв’язку, пошта, баня, будинок дитсадка, а також кам`яна дорога. У листопаді 1961 року відкрили лікарню (зараз на тому місці приватні будівлі), а в 1963 році її закрили.
Влітку 1966 – 1967 років у радгоспі був проведений водогін, побудовано 2 свердловини, сонячна теплиця на 5 тис. м2, 5 ставків, 2 корівника. Сквер на центральній вулиці був посаджений у 1962 році.
У 1954 році радгосп «Приазовський» нагородили медаллю від «Всесоюзной сельскохозяйственной выставке 1954 года». Від хазяйства на виставку у Москву була направлена Костікова Домна Борисівна, одна з найкращих доярок радгоспу. Тракторист Микола Марченко був нагороджений орденом «Знак почета». Комбайнер Дмитро Дичко отримав медаль «За трудовое отличие».
Камінськая А.І. була нагороджена орденом «Знак почета». Лісак М.П. нагороджена медаллю «За трудовую доблесть». Директор радгоспу Анзін Є.К. був нагороджений медаллю «За доблесть». Бригадир овочівницької бригади Вовк Микола Порфирович був нагороджений орденом.
У 1958 році радгоспу було присуджено перехідний Червоний прапор Донецького обкому КП України.
У 1966 році радгоспу «Приазовський» була присуджена друга грошова премія за перше місце в соціалістичному змаганні.
У 1967 році радгоспу було вручено перехідний Червоний прапор за зайняте перше місце в соціалістичному змаганні за перший квартал.
За високі надої молока передова доярка радгоспу Федоренко Катерина Семенівна була нагороджена двома орденами Леніна, а доярка Агєєва Марія Михайлівна орденом Трудового Червоного Прапора.
У 80-ті роки в селі будуються новий магазин, дитсадок, контора, багато житлових будинків, з»являються вулиці Гагаріна, 40 років Перемоги, Зелена. Набуває сучасного вигляду Приазовська восьмирічна школа: будуються майстерня, спортзал, 3 класні кімнати. Кабінети обладнуються сучасними меблями, встановлюються ТЗН. На той час в школі навчалися близько 120 учнів.
Поступово село стає затишним та заможним. Директорами радгоспу «Приазовський » за той період були Чикалов Анатолій Никифорович, Рябко Василь Пилипович та Карнаушенко Олександр Андрійович.
У 1989 році на честь 44-ої річниці Перемоги на початку центральної вулиці було встановлено пам’ятник «Скорбящая мать», біля якого кожного року проходять мітинги. У 1990 році робочі радгоспу обладнали алею, яка проходить уздовж центральної вулиці імені Леніна.
У 1992 році було здійснено газифікацію села.
З 1997 року почався процес реформування радгоспу. Спочатку на території села заснували 2 господарства: «Приазовський» та «Промінь» (директори –Жилюк С.А. та Бірюков В.С.). З 2000 року частина землі перейшла до ПП «Тітан» (директор Бєлозерцев І.І.) . З 2002-2003 років землі бувшого радгоспу «Приазовський» розподілені між трьома господарствами: агроцехом № 16 комбінату імені Ілліча (найбільша частка земель), ПП «Тітан» та ВАТ «Племінний завод Малинівка» (директор – Тулаїнов С.П).
Село Приазовське розташоване в мальовничому місці Донецької області, неподалік від районного центру – смт. Мангуш. Воно має асфальтовані дороги, транспортний зв'язок з м. Маріуполь, смт. Володарське. Природа навколо села чудова, є гарні місця відпочинку біля водоймищ Фокіно та Запільне.
Влітку село потопає в зелені, каштанова алея захищає людей від спеки.
Любов моя – тиха…люблю тебе, краю…
Люблю твої думи, і співи, і сни,
І степ необмежний, і тугу безкраю,
І тихії сльози твоєї весни.
( Христя Алчевська)
На сьогоднішній день в селі мешкає близько 800 чоловік, серед них 9 учасників Великої Вітчизняної війни, 10 чоловік – бувші в’язні нацизму, 3 - воїни – інтернаціоналісти.
Більшість людей працює в агроцеху № 16. На полях вирощують зернові культури, кукурудзу, соняшник, баштанні. Працюють тваринницькі ферми.
Приазовська школа має статус загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів, в ній навчається 82 учня. З 2004 року в школі функціонує комп’ютерний клас. Постійно працюють гуртки за інтересами. Педколектив нараховує 12 вчителів, основна частина вчителів мешкає в селі. Всі вчителі мають вищу освіту, достатній досвід педагогічної роботи : 4 вчителі мають вищу кваліфікаційну категорію, 4 вчителів – І категорію, 3 вчителі – ІІ категорію, 1 учитель має звання «старший учитель», 1 учитель –«спеціаліст». 24 роки школу очолює Загребельний Василь Григорович. Приазовська ЗОШ пишається своїми випускниками. Останні роки особлива увага педколективу спрямовано на вдосконалення молодих талантів. Три роки поспіль учні школи беруть участь у обласному конкурсі «Податки очима дітей». Роботи Червоної Марини, Смірнової Ірини, Савченко Марини, Храпача Максима, Лаврика Сергія представлено на сторінках журналу «Налоговый курьер». Учні школи беруть участь у міжнародному конкурсі знавців української мови імені П.Яцика. Роботи Омельченко Марії та Полтарецької Наталі були відзначені обласним комітетом.
Наші учні – активні учасники районних конкурсів «Здоров`я очима дітей », «Екосигнал», «Діти проти спортивного полювання», «Збережемо першоцвіт», «Міста та села Донеччини».
Гордість Приазовської школи – це золоті медалісти Рибалка Ірина, Татьянченко Вікторія, Галаган Максим, Омельченко Марія. Педколектив пишається юними талантами, які із задоволенням виступають перед односельцями. Поетичні доробки юних поетів нашої школи друкувались на сторінках газет «Ильичевец», «Сельская новь».
Останнім часом відроджується сільська бібліотека. Книжковий фонд постійно поповнюється завдяки кропіткій роботі бібліотекаря Волошиної О.С.
В перспективі в селі планується відкрити продовольчий магазин комбінату ім. Ілліча, відбудувати фельдшерсько - акушерський пункт. З кожним роком в селі стає все більше молоді, яка хоче бачити свій рідний край ще красивішим та багатішим. І для досягнення цієї мети є всі можливості.
Хочеться вірити, що для кожного, хто виріс у селі Приазовське, воно буде таким, яким було для нашого знаменитого поета- земляка Володимира Миколайовича Сосюри:
Село моє – мій добрий геній,
Моя любов і батько мій!
В дротах і криці заводській
тобі мої і кров і нерви,
і пісня дзвонить без перерви
про тебе лиш в груді моїй,
про те, що буде, що було
і що гримить для України …
Так не забудь же, о село,
своєї смуглої дитини!
V. ЦІКАВЕ ПРО УКРАЇНУ
1.Перші письмові згадки щодо території, де нині розташована наша держава, зустрічаються в праці давньогрецького історика Геродота ( У ст до н.е.) Він описав природні умовит півдня України. такі ж описи є у працях давньогрецького вченого Птолимея (ІІІ ст.до н.е.) А перше зібрання карт України склав і видав 1650 р. французький іженер Гійом де Боплан
2.Київський князь Володимир Святославович карбував тризуб на монетах, де з одного боку зображувався його портрет, а з другого –тризуб з написом: “ Володимир на стлі, а це його срібло”. Цей же знак було знайдено й на монетах князя Ярослава Мудрого, а також на гербі його доньки Анни Ярославовни- королеви Франції.
3.Назва “ гривня” дуже давня. Вони походить від назви золотої чи срібної прикраси у вигляді обруча, яку носили на шиї у Давній Русі. Як паперові гроші гривні з’явилися у 1918 році, за часів Української Народної Республіки. Вони були видруковані у Берліні. Найбільш цінувалися в грошових розрахунках сотенна купюра, яку українці ласкаво називала “ горпинкою”, мабуть через український орнамент, що часто траплявся на жіночих фартушках. На цих грошах головним національним символом був тризуб із хрестом.
4. Княжа та середньовічна частина Львова в 1975 році була віднесена до державних історико-архітектурних заповідниів. Ансамбль істоиичного центру Львова включена до переліку історичних місць ЮНЕСКО.
На одній із будівель міста встановлено статую Свободи. У світі їх всього три, але львівська – єдина, де зображена постатить сидить
5. На території України знаходиться понад 500 джерел мінеральних вод, на базі яких функціонує 50 курортів, понад 20 лікувальних закладів, близько 40 заводів по розливу мінеральних вод.
6. Велика кількість річок (62) протікає в Полтавській області. Найбільші з них- Псел , Ворскла, Сула. Всі вони належать до басейну Дніпра. Ще більше (90)- перетинають териорію Хмельниччини.
7. Українські чорноземи визнані у світі як унікальні. Зразок наших чорноземів як еталон родючрості був вивезений на початку ХХ ст до Парижа і зберігаються досі .
8. На деяких гірських річках є водоспади. Найбільші з них є водоспад Шипот в українських Карпатах, а у Кримських горах- водоспад Джур-Джур.
9. Колись у Сіверському Дінці, Орелі та інших українських річках водилася велетенська риба- вирезуб. Тепер найбільшою річковою рибою, що водиться в Україні, є сом. Відомі випадки, коли в Дніпрі виловлювали сомів вагою 250 кг. А найменші рибки- карликові бички, кніповичі та бобирі- мешканці Азовського моря.
10. У нижній течії Дунаю розташоване одне з унікальних міст України- Вилкове. Його називають українською Венецією, оскільки вулицями цього міста можна персуватися човном.
11. Найбільші озера на Україні : Ялпуг –149 кв.км., Кагул – 90 кв.км, Кугурлай – 82 кв.км, Сасик – 71 кв.км.
|
|
Категория: Виховна робота |
Просмотров: 670 |
Добавил: Tamara
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
Календарь
| « Декабрь 2015 » |
| Пн |
Вт |
Ср |
Чт |
Пт |
Сб |
Вс |
| | 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | | 28 | 29 | 30 | 31 |
|